Читомо > Література на літо > Читомо читає: Франко, Маркіз де Сад, Цілик, Шмітт

Література на літо

Читомо читає: Франко, Маркіз де Сад, Цілик, Шмітт

15.10.2016 0 Автор:

Цього тижня редакція Читомо читала листи Івана Франка, філософію від Маркіза де Сада, коротку прозу Ірини Цілик і п’єси Еріка-Емманюеля Шмітта. Продовжуємо читати й ділитися із вами найцікавішими рефлексіями, які виникають у нас після прочитання. 

Тетяна Петренко

tp

Іван Франко. Том 48: Листи (1874-1885) / Зібрання творів у 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1986. – 767 с.

У першому томі листів Франку 18-29 років. Він молодий і почувається достатньо розумним та досвідченим. Франко вже зробив вдосталь перекладів, знає кілька мов, упевнено пише статті в різні видання, шукає фінансування і аудиторію, знає всіх потрібних людей і з усіма листується. У своїх 25 Франко – такий собі фрілансер з хорошими навичками піарника. На його нещастя, Франка-піарника ніхто не потребує.

З іншого боку, він свідомий своїх знань і вмінь. І цим він самому собі надзвичайно подобається. Звідси, як на мене, проступає менторство Франка, яке особливо проявляється в листах до жінок. Франко ніби як пропагує ідеї соціалізму, тобто він за рівність, рівні обов’язки й можливості, емансипацію і т.д. Але в результаті Франко може доволі грубо написати жінці, що вона не гарна, що її вірші відстійні, а потім ще кілька сторінок давати поради, що їй, на його думку, варто читати і чим варто займатися.

«Чи труда річ, що женщина якась мені сподобається – і на циферблат увійде і говорить яко-тако, – а як чоловік приглянеться ближче – кукла, або, як мій приятель Павлик каже, «мясо». А невже ж можна м’ясо любити? І зараз готове розчарування, а нехай така річ трафиться якому-небудь Маслякові або Грабовичеві, так він Вам сяде рум’яне і біле, і м’яке, і пухке, і таке мало волосся, і такі очі, і такі руки – фі, аж гидко слухати. А о тім, що те мясо не мало ні серця, ні мозгу, ні характеру, він і не згадає»

При цьому він щиро почувається класним, бо спілкується з цими жінками, як з рівними, як з товаришками, нічого не приховуючи й не вдаючись до зайвих чемностей і «прошем пані». Насправді Франку до рівності, як Нагуєвичам до Відня. Хотіла б я побачити, як він наважується написати щось подібне Драгоманову.

Читайте також: Тамара Гундорова про 6 міфів навколо Івана Франка

 Андрій Мартиненко

am

Маркіз де Сад. Філософія в будуарі / переклад А. Рєпи. – К.: Комубук, 2016. – 272 с.

Ім’я маркіза відоме більшій частині людей, які хоч трохи дотичні до того, що зазвичай називають західною культурою. Щоправда, на жаль, переважно ця відомість закінчується на асоціації з садизмом. Тому окремою радістю у новій добірці від «Комубук» для мене стало саме видання «Філософії в будуарі». Нарешті я отримав змогу познайомитися в українському перекладі з творчістю людини, яка дала літературі цілий стиль і без якої не було б таких класиків, як Лотреамон і Батай.

Взагалі деякі його менші твори я читав суто для ознайомлення ще за університетських часів. Тоді якось так вийшло, що мені не трапився жоден, що зачіпав би тему тієї сексуальності, з якою пов’язують ім’я маркіза. Здебільшого там ішлося про смерть та релігію. Однак у «Філософії в будуарі» вже було цього вдосталь. Навіть трохи більше, бо місцями складно було нормально уявити всі ті фігури, що їх персонажі сплітали з власних тіл.

А втім, еротизм – далеко не головне в цій книзі. Філософська складова, хай і не надто вибаглива, все ж переважає. Інша справа, що для її ілюстрації де Сад і використовує саме те, що найкраще зрозуміле людям, те, що в прямому сенсі близьке до тіла. І розпусність тут – передусім бажання протистояти часто досить недолугим нормам, а не лише тупо більше займатися сексом.

Часто можна зустріти твердження, що де Сад своїми творами аж надто епатував своїх сучасників. Однак за намаганнями уявити їхню реакцію на цю працю я піймав себе на думці, що і багато хто з наших сучасників сприйняв би її в штики не гірше за святош 18-го століття. Але книжки зі схожими ходами і прийомами виходили й продовжують виходити, так само ділячи суспільство. Тому, мабуть, справа не в самих книжках.

«Розпусники і розпусниці будь-якого віку й будь-якої масті, тільки вам одним я підношу цей твір: насичуйтеся його принципами – вони добряче розпалять вас. Холодні й короткозорі моралісти лякають усіх пристрастями, щоб ви не пізнали задоволень; але ж сама природа стелить людині її неповторний шлях за допомогою пристрастей. Тож нічого не слухайте, крім їхнього захопливого голосу. Тільки вони можуть привести вас до щастя»

Читайте також: Komubook орієнтується не на маси, а на загальнокультурну важливість текстів

Марія Горбач

mg

Ірина Цілик. Червоні на чорному сліди. – К.: Комора, 2015. – 152 с.

Трапляються іноді, на перший погляд, такі маленьні, ніби й непримітні збірки оповідань, які насправді можуть виявитися проникливішими за товсті романи. Таке непереборне відчуття емпатії викликала у мене ця книга. І байдуже, чи розділяєш ти погляди усіх її героїв, але не заглибитись у передумови та обставини життя, що є в цих героїв зараз, просто не можеш.

Насправді, у цих оповіданнях нема недоречного пафосу і хеппі-ендів, все закінчується так,як і закінчується у буденному, не книжковому житті. Бо ж герої – звичайні кияни, яких бачиш щодня сотнями, але не звертаєш увагу на кожного окремо. Бо ж хіба більшості цікаво замислитись над життям юної вуличної торговки чи інваліда-соціопата та його доглядальниці? А над розмовами матері з дитиною про смерть та війну?

І навіть якщо ці оповідання, закономірно, не знайдуть відлуння у серці кожного читача, то, здається, тема втрати і прощання з рідним має стати близькою кожному. Головна героїня оповідання «Помин» – молода киянка Женя – після смерті діда приїжджає на його хутір, щоб продати батьківську хату. І хоча вона не була тут понад 5 років, і спілкування з дідом давно втратило міцний зв’язок , це місце охоплює її щирими дитячими спогадами, ставить несподівані питання і дає такі ж відповіді.

«Щось не так із моїм життям. Я сиджу в старенькій сизо-голубій у сутінках хаті, чую, як шкребеться під ліжком миша, напівсвідомо розгрібаю палицею вугілля, час від часу кидаю поглядом на червоний вогник сигарети за вікном, і мене підмлоює виразне усвідомлення – щось не так із моїм життям.

Просто дерева стали великими, люди – маленькими, я років сім не збирала грибів, а дід Валя помер. Ось і вся драматургія»

Читайте також: Мала форма: коли розмір має значення

Інна Мочарник

im

Ерік-Емманюель Шмітт. Зрада Айнштайна / переклад Івана Рябчія. — К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — 192 с.

Читання хорошої п’єси з легкістю замінить виставу, а якщо до цього додати розвинуту уяву, можна навіть побачити, як виглядали персонажі в найдрібніших деталях. Для мене такими приватними виставами стали драматичні твори  Еріка-Емманюеля Шмітта «Готель між двох світів» та «Зрада Айнштайна».

У першій з них герої потрапляють ліфтом до дивного місця, яке хтось з них сприймає як готель, хтось як психіатричну лікарню. Тільки ті, хто там вже давно як Маг або не вперше, як Лора – знає, де він опинився.

Крім прибулих, у цьому місці є ще і постійні мешканці: дівчина та хлопець у білому, яких кожен називає по-своєму (Гавриїлом, Емануїлом, Рафаїлом), а також періодично у їхньому супроводі з’являється Доктор С., персонаж, якого дехто з присутніх бачить чоловіком, як Президент, а хтось молодою  жінкою, як Жюльєн Порталь. Така невизначеність дає повну свободу уяві читача. Хто така чи такий доктор С.?

Справжній лікар чи смерть, а може, провідник між двома світами, той, хто має втішити і заспокоїти душі в поміжному стані і підготувати перехід, куди б не довелося? Адже готель і справді між двох світів, а хто там опинився – зараз ні живий, ні мертвий, тобто – в комі.

Автор збирає разом людей, які могли б ніколи не перетнутися за інших обставин, а якби одне одного і побачили – це була б лише миттєва зустріч, яка не лишила б жодного сліду в пам’яті. Справді, що спільного в скептика Президента, зацикленого на зароблянні грошей, бідної прибиральниці, яка за своє життя не знала нічого, окрім важкої праці, що і зруйнувала її, Магом та журналістом-гульвісою, який легковажно звів своє життя до існування. Та нічого спільного. Але, опинившись разом, вони починають спілкуватися, щоб якось вбити час і зрозуміти, що відбувається.

Читайте також: Дві контрастні п’єси Шмітта, які є перемогою

Оскільки п’єса не передбачає втручання автора, крім коротких ремарок, персонаж – це те, що і як він говорить. Підвішеність у просторі і часі контрастує з еволюцією персонажів, які продовжують приймати рішення, змінювати у процесі спілкування своє ставлення до життя, приходять до певних висновків, а хтось навіть закохується.

«Готель між двох світів» утверджує свободу вибору, яку автор дає і персонажам (або змінитися і дати собі шанс на щось краще, або не зробити жодних висновків), і читачам, не тільки невизначеністю у баченні певних персонажів, але і чистим відкритим фіналом.

І навпаки, у «Зраді Айнштайна», читач не має такої свободи, оскільки йдеться про певний період життя реальної історичної особистості – Альберта Айнштайна після його переїзду в 1930-х до США, у зв’язку з приходом до влади у Німеччині націонал-соціалістів (фашистів).

Однак попри значні відмінності ці дві п’єси об’єднують гуманістична ідея: цінність людського життя понад усе, незалежно від соціального статусу, кількості нажитого чи успадкованого майна та поглядів на життя, в той же час відповідальність людини у цьому світі, за себе і за свої вчинки величезна.

«Людина – не просто витвір природи: вона творить себе сама. Ми здатні покращувати себе. Я мрію про день, коли люди позбавляться жорстокості і страху… Головна проблема на сьогоднішній день не атомна бомба; головна проблема – те, що відбувається в душах людей. Перш ніж роззброювати військових, слід роззброїти серця»

 

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

 Чільне зображення rebloggy.com

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe