Читомо > Література на літо > Читомо читає: Джек Керуак, О. Генрі, Сьюзен Зонтаґ, Ольга Купріян

Література на літо

Читомо читає: Джек Керуак, О. Генрі, Сьюзен Зонтаґ, Ольга Купріян

02.12.2016 0 Автор:

Цього тижня читацькі уподобання Читомо більше стосувалися дороги — філософія дороги, подорож як світосприйняття у романі Джека Керуака та короткі оповідання, що втрапляють у саму суть людського існування, від О. Генрі. Не обійшлося і без складної теми — раку та його «деметафоризації» від Сьюзен Зонтаґ. А ще один текст — повість про підлітків від української авторки Ольги Купріян. 

Андрій Мартиненко

martynenko

Джек Керуак «На дорозі» лектронний ресурс]

Рідко коли вдається майже випадково отримати настільки влучне поєднання книжки, яку читаєш, із подіями реальності. Так, протягом нещодавньої подорожі я взявся за класику бітницької літератури від Джека Керуака. Оскільки доводилось чимало переїжджати між різними місцями, часу для читання було вдосталь.

Якщо чесно, перед початком я думав, що отримаю щось на кшталт більш раннього варіанту «Страху і відрази в Лас-Вегасі» з усіма наркотичними штуками і специфічним гумором. Однак натомість переді мною постало дещо глибше – філософія дороги, подорож як світосприйняття. Не дивно, що цей роман отримав статус не просто культового, а навіть канонічного для американської літератури (не того канону, який включають до шкільної програми, а того, котрий творить культурне тло цілої нації). Керуак практично зробив розтин тогочасного американського суспільства, рухаючи героєм по мапі Штатів (американських і трохи мексиканських), як скальпелем по тілу дійсності.

Роман максимально простий для сприйняття, в ньому нема якихось закручених філософувань чи десятиповерхових метафор. Тільки дорога і музика. Про музику, до речі, варто згадати окремо. Джаз, який переживав після війни друге народження, без упереджень можна зарахувати до дійових осіб роману. Його ритми ніби ставали продовженням ритмів дороги, коли герої, наприклад, відпочивали у якомусь нічному барі.

Але ця загальна простота є запорукою того, що щось неназване проникає зі сторінок просто в душу. Починаєш міркувати про дороги власного життя, власне, вимірювати його дорогами. Це складно передати. Якщо чесно, не можу навіть пригадати, коли востаннє якась книжка мала аж такий ефект. Ясна річ, з часом він мине, але точно знаю, що щось в моїй душі назавжди зрушило з місця.

«Коли я був моряком, то думав про хвилі, які мчать під судно та пливуть у бездонні простори, — тепер я відчував дорогу за двадцять дюймів під собою, як вона розгортається, летить, шипить на неймовірних швидкостях крізь кректання континенту з божевільним Ахавом за кер­мом. Коли я заплющував очі, я бачив лише дорогу, що розкривається мені. Коли я розплющував очі, то бачив ме­рехтіння тіней дерев, вібруюче на підлозі машини. Неможливо було втекти. Я віддався всьому»

Юлія Клебан

kleban

О. Генрі. Дороги, які ми вибираємо / переклад з англ. О. Гончара. ? Київ: Знання, 2014. ? 208 с.

З прозою О. Генрі я познайомилася ще в 12 років, і з того часу несу в своєму серці глибоку любов до його «Останнього листка». Тепер, з висоти свого маленького досвіду й купи прочитаних книг впевнено заявляю, що такого ніжного й тендітного, а разом із тим гострого та дотепного стилю ще не зустрічала.

Після дюжини прочитаних оповідань я склала в уяві збірний образ Вільяма Сідні Портера: невисокий блідий чолов’яга у класичному костюмі с жилетом і хустиною в нагрудній кишені; в нього завжди готові монети для жебраків і ласощі для дітей; він усміхнений, трохи співчутливий, на краплинку зухвалий, небагатослівний і дуже чарівливий.

Його короткі оповідання втрапляють у саму суть людського існування – великі романи інколи не передають характери людей так, як це робить О. Генрі. Кожне його оповідання – хороший антидепресант в окремі життєві моменти: «Дари волхвів» для передноворічної метушні, «Вождь червоношкірих» для складного понеділка, «Незакінчена оповідь» для останніх днів перед зарплатнею… і так можна довго продовжувати. А якщо поглянути на його оповідання ближче, глибше – побачиш щось таке незримо красиве і людяне, що часто ще будеш подумки повертатись, рефлексувати й осмислювати.

«Доля кидає тебе з боку в бік, як шматок пробки у вині, відкоркованому офіціантом, якому ти не дав на чай»

Ірина Ніколайчук

iranikolaychuk

Сьюзен Зонтаґ. Хвороба як метафора. СНІД та його метафори / переклад з англ. Т. Бойка. – К.: Видавництво Жупанського, 2012. – 162 с.

Щасливий філолог-аспірант – це той, який має час поза тим, що треба, читати те, що хочеться. Проте найщасливіший – той, для якого (хай це трапляється і не так вже й часто) ці два оцінні параметри сходяться в одній книзі. І в дні, поки я читаю есеї Сьюзен Зонтаґ, почуваюся абсолютно щасливим філологом – і водночас конструктивною і гармонізованою особистістю.

«Хвороба як метафора» – можливо, не найвідоміша праця Зонтаґ, проте точно одна з найважливіших для неї самої. Спонукою до написання цього есею стало те, що у неї діагностували одну з «хвороб, про які не заведено говорити вголос», – рак грудей. Потреба дистанціюватися від власного травматичного досвіду – причому більшою травмою, вочевидь, тут став не діагноз, а саме ця дивна, нелогічна потреба його замовчування – вилилася в аналіз тих способів, якими суспільство традиційно ізолює себе і від факту хвороби як такого, і від хворого як носія дражливої, незрозумілої, ба навіть смертельної сутності.

«Хвороба – це темний бік життя і обтяжливе громадянство. Всі ми народжуємося з подвійним громадянством царства здорових і царства хворих. Хоча кожен з нас і прагне пред’являти тільки світлий паспорт, проте, зрештою, настає мить, і принаймні на якийсь час ми стаємо громадянами іншого краю»

Фокусом «деметафоризації» раку Зонтаґ обирає хворобу, з якою вже вдалося впоратися людській науці, історії і цивілізації – туберкульоз. Протиставлення сенсів, якими «обростають» факти цих двох хвороб, стають ключовими для демонстрації основних розбіжностей між сприйняттям суспільством вже пізнаного і того, природу чого так і не вдалося розгадати і з’ясувати. Чітка локалізованість туберкульозу в тілі людини, всебічне дослідження його симптомів, основних зовнішніх ознак і методів лікування сформували позитивний, заледве не романтичний міф про хворого на туберкульоз як вкрай вразливу, чутливу і субтильну істоту – яку, втім, можна в будь-який момент повернути в роль повноцінного члена спільноти.

На противагу цьому, рак – як і хворий на нього – зазнають деномінації, ізоляції, замовчування. Про хворобу говорять ухильно (або не говорять взагалі), а оскільки вона може знаходитися в будь-якому органі людського тіла – то і тіло, і особа хворого стають недоторканними. Хворий при цьому почувається винним – так само невимовно, лишаючись, до всього, наодинці з усіма своїми суперечливими почуттями. Йому не хочеться думати, що він «вагітний власною смертю» – проте і жодного певного підтвердження того, що це не так, у нього немає.

Проте те саме – і Зонтаґ доводить це, вдаючись до історичного екскурсу – відбувалося і зі сприйняттям і переживанням туберкульозу в той час, коли медицина ще не знала методів подолання цього недугу. Відповідно – саме ті механізми, якими суспільство ізолює себе від хворого як носія факту хвороби, стають перешкодою на шляху її дослідження і знешкодження. Тому хворому передовсім слід віднайти власний «найздоровіший із способів хворіти» – і таким Зонтаґ визнає свідому відмову від метафоризації і визнання нелегітимними сенсів, якими наділяє недуг суспільне сприйняття.

Це і стає першим, найважливішим кроком до локалізації хвороби – прийняття її факту в межах власного тіла і свідомості. Перш ніж пробудити розум, слід вбити чудовиськ. І Зонтаґ, майстерному стилісту, в межах свого есе це вдається і красиво, і ефективно.

Оксана Хмельовська

kmelovska

Ольга Купріян. Солоні поцілунки. — К.: Академія, 2016. — 128 с.

З назви «Солоні поцілунки» й ліфчика на обкладинці у мене відразу виникла асоціація із довгими поцілунками підлітків десь на морському узбережжі під час літніх канікул. Таки ні, прочитавши повість, розумієш: солоні поцілунки бувають і після смакування солоними горішками. Все простіше й не так пафосно. Власне, цим повість і підкупає. Адже можна описати розлучення батьків не як ламання світу навпіл, а як травму, яку можна пережити і змиритися, навіть трохи зрозуміти їх. Можна описати підлітка Сашка-Алекса, який хотів розвести на секс подружку Таню як негідника, а можна зрозуміти його намагання бути крутим і образу за те, що все «наламалося» з Мілкою.

«Ні, Мілко, будь ласка, сходи до нього. Розумієш, тоді… на дискотеці… він напився через тебе. Він хотів, щоб ти приревнувала, тому пішов зі мною. А я так втріскалася в нього, що геть про тебе забула! Вибач мені, будь ласка»

Як ще один комплімент «Солоним поцілункам» – тут сучасні підлітки виглядають реалістично, не тільки через переписування у соцмережах, ведення блогу і фанатіння від рок-гуртів, читання Енн з Зелених дахів (так, за підліткового часу Олі Купріян книжка ще не була перекладена), а й через їхні невпевнені вчинки, боязнь спіткнутися і бажання видаватися кимось не тим. Авторка не ділить своїх героїв на чорних і білих, а деколи вдається до інтерпретування їхньої поведінки, пояснює мотиви. Не все так однозначно з мамієм Богданом, з великими грудьми Тані, суперницею Оксаною, із самою Мілкою. У житті немає однозначного, і щоб бути хорошою, повість не обовязково повинна мати карколомний сюжет і давати відповіді на запитання.

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку вересня. 

І звісно, у серпні ми теж читали.

Так-так, і 11 – 15 липня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в червні.

 Чільне зображення marieassenat.com

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe